Навіть якщо ВВП зростатиме, загальний стан справ у країні не зміниться. Все через те, що нині українська економіка “запрограмована на бідність”.
Нам можуть малювати будь-які темпи економічного зростання. Насправді ми будемо запрограмовані на бідність, оскільки у нас є верхня межа економічного розвитку.
Щось на подобу обмежувача швидкості на вантажних автомобілях – ти не поїдеш, наприклад, більше 90 км/год, навіть якщо сильно тиснутимеш на газ.
Якщо зростає рівень добробуту людей – це проявляється у збільшенні споживання.
Якщо країна не виробляє товари, які задовольняють цей попит, відбувається збільшення імпорту, який повинен перекриватися експортом…
Щодо експорту є технологічні обмежувачі. Наприклад, ми не зможемо вирощувати 100 млн тонн кукурудзи.
Навіть якщо певний час наш експорт буде більшим за імпорт, то рано чи пізно виникне ситуація, коли ми не зможемо покривати запити населення на іноземні товари та послуги.
У такому випадку коригування економіки відбуватиметься через курс гривні. На практиці – фінансова ситуація громадян не покращуватиметься.
Звичайно, ця ситуація – не вирок для нашої економіки, але сигнал для того, що слід щось змінювати, і швидко.
Потрібна, перш за все, національна промислова політика, нова індустріалізація. Потрібна програма оновлення базової інфраструктури, нова інвестиційна революція, фіскальна революція, тобто перезавантаження існуючої фіскальної моделі.
Треба створювати точки капіталізації економіки, куди приходили б прямі іноземні інвестиції, і потрібні зручні точки входу для них, щоб вони не відчували жодних адміністративних, регулятивних бар’єрів. Не обійтися нашій країні й без адаптації до нового технологічного укладу.
Крім того, державі необхідно інвестувати у соціальний капітал (освіта, медицина тощо), адже приватні інвестиції наразі надходять у ті країни, де він досить розвинений.
