Вогняна дуга. Як під Курськом 80 років тому стався перелом у Другій світовій війні

На початку 1970-х у Радянському Союзі перестали знімати грандіозну кіноепопею "Звільнення". Всупереч загальноприйнятій версії, згідно з якою звільнення СРСР почалося під Москвою та Сталінградом, серіал стартував з фільму "Вогняна дуга", присвяченого Курській битві – битві, початку якої у ці дні виповнюється 80 років.

Чому режисер Юрій Озеров почав із нього? Це був відлуння тривалих суперечок про те, що стало корінним переломом у Другій світовій війні. Десятиліттями після цієї війни військові та історики сперечалися про те, коли саме стався ключовий момент – на цю номінацію висували і Сталінград, і Ель-Аламейн, і Курську дугу, і навіть висадку союзників у Нормандії.

Яка з відповідей правильна? Щоб вибрати один варіант, потрібно дати визначення – що таке "корінний перелом у війні". В принципі, довго ламати голову не потрібно, тому що воно давно існує – це перелом у ході війни, під час якого ініціатива незворотно переходить до протилежного боку.

Іншими словами, це момент, починаючи з якого сторона, яка оборонялася і контратакувала, переходить до фази запланованих послідовних наступів і змушує противника, у свою чергу, перейти до оборони, що зрідка перетворюється на контрнаступ.

Виходячи із загальноприйнятого формулювання, Ель-Аламейн на перемогу в номінації явно не тягне: битви в Африці під час війни не вважали за головні ні в Берліні, ні в Москві, ні у Вашингтоні з Лондоном. Ставши вирішальною для подій на Чорному континенті, єгипетська битва осені 1942 ніяк не вплинула на головний, європейський фронт війни.

Відпадає і висадка союзників у Нормандії – просто тому, що до літа 1944 року ініціатива на всіх фронтах належала антигітлерівській коаліції, і питання стояло лише про терміни завершення війни.

З двох варіантів, що залишилися, набагато частіше докорінним переломом вважають Сталінградську битву, і це можна вважати правильною відповіддю, але лише наполовину: бій на Волзі став моментом політичного перелому у війні – саме після нього стало ясно, що Німеччина перемогти не зможе. Але між "не переможе" та "програє" є суттєва різниця.

Це і є різниця між наслідками Сталінграда та Курської дуги. Саме остання стала у військовому плані переломною для всього ходу Другої світової.

Харків: звільнення та втрата

Ефект битви на Волзі був приголомшливим. Взимку 1942-43 років практично повторилося у дзеркальному відображенні те, що сталося минулого літа, коли німці після знищення Харківського котла прорвали фронт Червоної армії та за місяць дійшли від кордонів України до Сталінграда. Тепер радянські війська прорвали німецький фронт і протягом одного місяця повернулися від Волги до Сіверського Дінця.

І на Сіверському Дінці все могло не закінчитися – розпочатий біля Сталінграда контрнаступ мав шанс обернутися для Третього Рейху глобальною військовою катастрофою, яка справді означала б докорінний перелом у війні. Але цього не сталося.

Будь-яке – навіть найуспішніше – наступ має межі, встановлювані як власними можливостями, і можливостями противника. Що сталося після утворення Сталінградського казана? Червона Армія вийшла на оперативний простір і на більшій частині лінії фронту погнала німців перед собою, не даючи їм схаменутися і організувати суцільну смугу оборони.

І в Москві, і в Берліні багато хто вважав, що хвиля радянського наступу може докотитися аж до Дніпра. Але ні радянському, ні німецькому командуванню такий варіант не подобався.

Сталін побоювався, що на Дніпрі німці організують таку ж непрохідну оборону, яку його армії у 1942 році організували на Волзі, і тому вимагав продовжувати наступ на спині у противника, щоб спробувати створити плацдарм на дніпровському правобережжі.

У свою чергу Гітлер вважав неприпустимим втрату Донбасу з його вугіллям, а тому в середині лютого особисто прибув до Запоріжжя, щоб звідти керувати відновленням оборони Вермахту. До того моменту хвиля радянського наступу захлеснула Курськ, Білгород, Харків і Ворошиловград (Луганськ), причому Червона армія продовжувала йти від Харкова швидкими темпами до Дніпра, і в другій половині лютого виявилася настільки близькою до Запоріжжя, що навіть виникла загроза полону самого фюрера.

Втім, зі стратегічної точки зору для радянського командування важливіше було інше місто на Дніпрі – Дніпропетровськ: саме через нього йшли всі транспортні артерії, які постачали німецькі війська на Донбасі.

Зумій Червона армія в ході "післясталінградського" настання захопити це місто, і Вермахт у всій східній Україні чекала б катастрофа. У Москві це розуміли і основні сили частин Південно-Західного фронту генерала армії Миколи Ватутіна направили саме у бік Дніпропетровська.

Проте, як сказано, наступ має межі. З боку наступаючих воно виражається, по-перше, у тому, що тилові частини відстають від "передовиків", що рвуться вперед, створюючи проблеми з постачанням і ремонтом, по-друге - у тому, що різні підрозділи наступають з різною швидкістю: комусь противник дістався складніше, у когось просто командир талановитіший, – і в результаті створюються розриви в лінії наступу, коли у найкращих, що пішли вперед, на флангах не виявляється прикриття. Саме в такій ситуації опинилися війська радянського Південно-Західного фронту, які рвалися до Дніпропетровська.

У німців, звичайно, спочатку ситуація складалася не краще: перебуваючи під тиском Червоної армії, вони не встигали організувати оборону лівобережної частини Дніпропетровська та Запоріжжя. Однак до кінця лютого в цей район все ж таки прийшли резерви – насамперед танкові дивізії СС, – а на чолі Вермахту на цій ділянці фронту став найздібніший німецький воєначальник Другої світової війни Еріх фон Манштейн.

Гітлер і Манштейн у Запоріжжі. Лютий 1943

Схильний до ризику аж до авантюрного, Манштейн замість оборони організував контрнаступ у фланг радянським військам, що настає на Дніпропетровськ, і зненацька вже військам Південно-Західного фронту довелося фактично вибиратися з казана.

Манштейн тим часом розпочав контрнаступ на Харків з метою взяти його в обручку. Воронезький фронт генерал-полковника Філіпа Голікова, який перебував праворуч від Південно-Західного, спробував поспішно організувати оборону, але тепер у них не виявилося часу для цього. Місто, звільнене 16 лютого, через місяць довелося здати.

До кінця березня лінія фронту все-таки стабілізувалася Сіверським Дінцем. І через втрату Харкова (а з ним і Бєлгорода) на північ від нього утворився Курський виступ, який пізніше увійшов в історію як Курська дуга, хоча на дугу він зовсім не був схожий.

Куди більше ця ділянка, що виступає в німецьку сторону, нагадувала Барвінківсько-Лозівський виступ весни 1942 року, існування якого обернулося Харківською катастрофою і наступним відступом до Сталінграда. Ця аналогія переслідувала обидві сторони протягом усієї першої половини 1943-го, визначивши поведінку і Вермахту, і Червоної армії.

Загадка "Вертера"

Ще років десять тому, коли слово війна асоціювалася для нас виключно з медалями дідів, ми мали лише теоретичні знання про минулу війну і не могли уявити, що серед війни раптом міг виявитися період, коли протягом трьох з половиною місяців на більшій частині фронту практично нічого не відбувалося. Тим часом саме так і було з кінця березня до початку липня 1943 року.

Звичайно, для полковника Леоніда Брежнєва саме цей період залишився в пам'яті як героїчне утримання Малої землі під Новоросійськом, але для решти фронтів у зведеннях Радінформбюро всі місяці оперативної паузи звучала та сама фраза: "На фронтах істотних змін не відбулося".

Пристрасті у ці дні вирували у штабних кабінетах, де визначали план бойових дій на весняно-літню кампанію. Першим своє слово вже у середині березня сказав Манштейн. Однак його план виявився настільки екстравагантним, що його не прийняв ніхто: фельдмаршал пропонував заманити радянські війська в пастку, віддавши їм Донбас, і після цього вдарити з району Харкова у напрямку Таганрога, утворивши таким чином новий котел.

Цікаво, що Манштейн фактично пропонував "віддзеркалити" план радянського командування зими 1942 року, що провалився, коли маршал Семен Тимошенко хотів відрізати німецькі війська на Донбасі ударом з Харківської області в напрямку Маріуполя.

Манштейн обіцяв фюреру успіх, але той не уявляв собі, що може втратити Донбас навіть тимчасово, – як з економічних, так і з зовнішньополітичних причин: серед союзників Німеччини вже почалося бродіння, і втрата східної України слідом за втратою Сталінграда та Північного Кавказу могла привести їх (особливо Рим) до неприємних для Гітлера рішень.

Дуче Італії Беніто Муссоліні якраз навесні 1943-го почав умовляти Гітлера укласти перемир'я з Радянським Союзом, щоб упритул зайнятися Середземним морем, і для його переконання необхідним було нове захоплення територій, а не нові втрати, нехай навіть тимчасові.

Тому фюрер ухопився за пропозицію Генштабу, яка кидалася в очі при першому ж погляді на карту: зрізати Курський виступ ударами, що сходяться з півдня, з боку Харкова і Бєлгорода, і з півночі, з боку Орла, після чого розвинути наступ у бік Москви.

План німецької операції "Цитадель"

Цей план вже наприкінці березня став відомим Сталіну від джерела у британській розвідці Джона Кернкросса. Також існує легенда, що радянський вождь отримав від агента у Берліні вже план операції "Цитадель" одразу після затвердження його Генштабом Вермахту. І досі невідомо, хто цей агент "Вертер", який передав радянській розвідці всю інформацію про "Цитаделі", а також креслення новітнього німецького танка "Пантера".

Однак справа не лише у розвідці. Ще 8 квітня (тобто за тиждень до затвердження операції фюрером) заступник глави Георгій Жуков представив Сталіну свої міркування щодо планів Німеччини на весняно-літню кампанію, і там уже говорилося про те, що Вермахт не готовий наступати на широкому фронті, а тому намагатиметься зрізати Курський виступ, після чого спробує розвинути успіх або у напрямку Москви, або знову поверне на південний схід, у бік Сталінграда чи Кавказу. Такий висновок був цілком очевидним: усі бачили перед собою карту та всі пам'ятали весну 1942-го.

Фельдмаршал Манштейн теж бачив карту і розумів, що її бачать у Москві, а тому, коли його пропозицію відкинули, підтримав проект операції "Цитадель", але з одним застереженням: провести її потрібно якнайшвидше, нехай навіть до ладу не підготувавшись, але й не давши Червоній армії організувати серйозну лінію оборони у виступі. Однак і Генштаб, і Гітлер виступили проти: військові - тому що не уявляли собі війну в квітневому бруді, фюрер - тому що чекав надходження до військ нової техніки, на яку покладав великі надії, - танків "Тигр" і "Пантера", а також самохідної артилерійської установки "Фердінанд".

Це очікування зіграло з німецьким канцлером фатальний жарт. 15 квітня він затвердив план операції "Цитадель", призначивши перший термін її початку – 3 травня. Перший – тому що Генштаб, якому постійно чогось не вистачало, постійно просив про перенесення, а Гітлер, сподіваючись дочекатися якнайбільше "Тигрів", "Пантер" та "Фердинандів", цього разу легко погоджувався з військовими. Тож уже наприкінці квітня визначилася нова дата – 12 червня – яка теж виявилася не остаточною.

Чи міг Гітлер не наступати?

У Москві насправді бачили карту та пам'ятали про весну 1942 року. Та й новий "харківський котел", що ледь не зачинився вже навесні 1943-го, стояв перед очима свіжим спогадом. Тож радянське командування, як кажуть, дуло на воду, діючи за принципом "не нашкодь".

Саме з цієї причини, до речі, план "донбаської пастки" Манштейна міг не здійснитися, навіть якби Гітлер його затвердив: велика ймовірність, що Червона армія залишилася б на місці і не пішла б звільняти Донбас, незважаючи на відступ німців.

І саме з цієї причини радянське командування навесні 1943 року ухвалило рішення відмовитися від власного наступу, що якраз і є доказом тези про те, що після Сталінградської битви стратегічна ініціатива не перейшла до рук командування РСЧА, а отже – корінний перелом у війні ще не відбувся.

Навіть отримавши план операції "Цитадель" та його підтвердження, Сталін відмовився від окремих пропозицій завдати попереджувального удару по німецьким військам, що знаходяться в районі Орла. Він віддав лише дві команди: вивести основну масу військ, що знаходиться в Курському виступі, і розмістити на схід від Курська (щоб при найгіршому варіанті уникнути котла), і почати зміцнення основи "дуги" на півдні та на півночі (щоб цей котел не допустити).

Німці досить швидко помітили оборонні роботи радянських військ: вже 27 квітня командувач 9 армією (знаходилася на північ від Курського виступу) генерал Вальтер Модель доповів про це Гітлеру, і через дві доби німецький головнокомандувач наказав призупинити підготовку до наступу.

Ще через три дні у зведенні розвідвідділу генштабу сухопутних військ Німеччини з'явилося повідомлення: "Не виключено, що противник розгадав підготовку німецького наступу". Його доповіли фюреру, і на мюнхенській нараді 3-4 травня розгорнулася дискусія щодо глобальної дилеми – чи треба взагалі наступати чи ні. За відмову від наступу виступав, зокрема, Модель, який пропонував дочекатися радянського наступу і, втомивши противника, перейти до власного контрнаступу. А Гудеріан, який був схожий на Гітлера, просто вважав операцію непотрібною: "Та де це Курськ?! Хто у світі здогадується про його існування?!".

По суті противники наступу пропонували зробити те, що вже запланувало радянське командування для себе. А отже, могла виникнути патова ситуація, коли влітку 1943 року ніхто так і не наважився б наступати. Однак на той час вже склався стереотип щодо того, що німці можуть наступати лише влітку, а Червона армія – лише взимку, і Гітлер вважав, що пауза виявиться на руку Сталіну. До того ж, як уже було сказано, йому був потрібний показовий успіх - інакше Муссоліні ще раз запропонував би закінчити війну на сході (там же все одно не воюють!) і зайнятися Середземним морем, де над італійським чоботом вже нависала англо-американська загроза.

Тим більше, Гітлер вірив, що його "Тигри" прогризуть навіть найміцнішу оборону. Потрібно було дочекатися одного – щоб цих "звірів" виявилося якнайбільше. Тому фюрер і наказав перенести початок наступу на 12 червня, але потім переніс і її, чекаючи на постачання танків.

Нарешті, 1 липня Гітлер оголосив остаточну дату – п'яте число, і вже наступного дня Москва попередила командувачів фронтів: наступ противника слід очікувати 3-6 липня. У ніч на 5-ті радянські розвідники захопили саперів, який знімав мінні загородження, і ті розповіли, що час початку операції "Цитадель" – три години ночі.

Радянський сюрприз та південний маневр Манштейна

Німецький наступ почався з сюрпризу від Червоної армії: 5 липня о 2.20 ночі радянська артилерія завдала масованого артилерійського удару по позиціях Вермахту. Він мав величезне психологічне значення, показавши німцям, що радянські війська знають про їхні плани та готові до оборони. Однак, за словами Жукова, реальне значення удару перебільшено: о 2.20 німецькі частини тільки готувалися до висування, а тому ефективнішим удар виявився б, якби він був проведений на 40 хвилин пізніше.

Проте німецьким командирам довелося зрушити час початку операції: вони провели свою артпідготовку о шостій ранку, після чого перейшли в наступ. Для участі в операції "Цитадель" було виділено 34 танкові та моторизовані дивізії, 16 піхотних дивізій, чотири танкові бригади та ряд дрібніших підрозділів - всього, за різними оцінками, 800-900 тисяч осіб і 2772 танки та САУ (включаючи 295 "Тигрів", 230 "Пантер" та 100 САУ "Фердинанд"). Командували військами: на північній частині виступу командувач групи армій "Центр" фельдмаршал фон Клюге, на південній - командувач групи армій "Південь" фельдмаршал фон Манштейн.

Головна надія Гітлера. Танк "Тигр" у Білгородській області, літо 1943

Їм протистояли Центральний фронт генерал-полковника Костянтина Рокоссовського (на півночі) та Воронезький фронт генерала армії Миколи Ватутіна (на півдні) у складі 1,27 млн осіб та 3444 танків. І, що дуже важливо, у Червоної армії був резерв – Степовий військовий округ генерала армії Івана Конєва, вже під час Курської битви перейменований на Степовий фронт, у складі 600 тисяч бійців і півтори тисячі танків.

Однак загальна чисельна перевага Червоної армії не повністю відображала ситуацію, що склалася у виступі. Підготувавшись до оборони, радянське командування вважало, що головний удар буде завдаватися з півночі, з району Орла, тому Центральний фронт складався з 738 тисяч осіб, а Воронезький - з 535 тисяч. Тим часом, у німців якраз потужнішою виявилася Південна група Манштейна, яка завдавала удару з боку Білгорода; особливо це стосувалося якісного складу - саме в манштейнівське угруповання входив 2 танковий корпус СС, що включав дивізії "Адольф Гітлер", "Мертва голова" і "Рейх".

В результаті бої на північному та південному фасах Курського виступу склалися по-різному.

Війська фон Клюге, які перебували під безпосереднім управлінням Моделя, за п'ять днів наступу не змогли прорвати навіть першу лінію армій Рокосовського, вклинилися лише на 12 км і вже 10 липня через великі втрати перейшли до оборони.

На півдні, у Ватутіна, все йшло гірше. Манштейн наступав одразу двома ударними угрупованнями, завданням яких було прорвати дві радянські лінії оборони та утворити суцільний фронт напрямком на північний схід. Проте план зірвався, оскільки успіх підрозділів цього угруповання виявився нерівномірним: тоді як 4 танкова армія генерал-полковника Германа Гота (до складу якої входив 2 танковий корпус СС), яка мала у своєму складі найбільше "Тигрів", за два дні прорвала дві лінії радянської оборони, що йшла праворуч від нього армійська група генерала Вернера Кемпфа до кінця 6 липня прорвала лише першу лінію. В результаті їх шляхи розійшлися, і спільного фронту вони не утворили.

Однак прорив 4-ї танкової армії навіть сам по собі ніс серйозну загрозу. Його підрозділи - єдині з усіх частин німецької армії - виконували своє завдання, просуваючись до міста Обоянь - прямої дорозі на Курськ. На цьому напрямі, несучи важкі втрати, оборонялася радянська 1 танкова армія генерала Михайла Катукова, і було ясно, що сама вона довго битися не зможе.

Саме тут вперше виразно виявилася головна проблема Червоної армії в Курській битві: неможливість для радянських танків протистояти "Тиграм": 88-міліметрові гармати німецьких танків вражали Т-34-76 на тій відстані, на якій були недоступні для "тридцятьчетверок", у яких " 76" у назві - це, власне, калібр гармат; навіть якщо вони все ж таки підбиралися до "Тиграм" на потрібну відстань, снаряди пробити броню цих "звірів" не могли.

Щоб допомогти Катукову, Ватутін виділив додатково чотири танкові корпуси для завдання удару по німецькій танковій армії з флангу. Відчутної шкоди німцям він не завдав, проте змусив їх відмовитися від руху на Обоянь і рушити на північний схід – у бік села Прохорівка.

Прохорівка: вирішальний бій

Вже з перших днів наступу у Берліні зрозуміли, що воно йде не за планом. Тому німецьке радіо навіть не оголосило про початок власної операції: натомість пропагандисти Йозефа Геббельса повідомили, що в наступ пішла Червона армія, а вермахт та війська СС "мужньо відбивають" радянські атаки.

Таким оголошенням Берлін хотів підстрахуватися, але насправді просто передбачив події, оскільки з кожним днем ситуація для Німеччини ставала дедалі гіршою. Слідом за припиненням наступу на північному фасі Курського виступу прийшли повідомлення з району Середземного моря, про яке Муссоліні турбувався недаремно: 10 липня англо-американські війська висадилися на Сицилії.

У такій ситуації успішний наступ Манштейна на Курськ з півдня виявився для фюрера єдиною можливістю продемонструвати успіх. І вихід 2-ї танкової армії в район Прохорівки ставав головним елементом цього успіху.

Радянське командування все це теж розуміло. Сил Воронезького фронту для боротьби з противником вже не вистачало, тому довелося задіяти резерви Степового фронту: назустріч танкам Гота він висунув 5 танкову армію генерал-лейтенанта Павла Ротмістрова і 5 гвардійську армію генерал-лейтенанта Олексія Жадова. Саме їм і належало зіткнутися з елітою німецьких танкових військ – корпусом СС обергруппенфюрера Пауля Хауссера – у грандіозній танковій битві, що стала апогеєм Курської битви.

12 липня стало переломним у всіх сенсах. Якщо досі на Курській дузі все відбувалося – вдало чи невдало – за планом "Цитадель", то тепер Сталін наказав на власний контрнаступ – операцію "Кутузов". Вранці 12 числа посла артпідготовки Західний фронт генерал-полковника Василя Соколовського та Брянський фронт генерал-полковника Маркіяна Попова пішли вперед; у цій синхронній атаці мало брати участь і угруповання, висунуте у бік Прохорівки, проте тут плани довелося коригувати, оскільки того ж ранку частина німецьких військ – 3 танкова дивізія СС "Мертва голова" та 3 танковий корпус оперативної групи "Кемпф" – розпочали власне наступ: перші – в обхід Прохорівки із заходу, другі – з півдня.

Тому протягом кількох годин обидві армії з двох різних сторін села одночасно і атакували, і оборонялися: на захід від нього "Мертвій голові" протистояла 5 гвардійська армія, на південь від 3 танкового корпусу німців - радянська 69 армія, а дивізії СС "Рейх" та "Адольф Гітлер" Схід села стримували наступ 5 гвардійської танкової армії.

Переваги "Тигрів" нікуди не поділися, але війська Червоної армії зробили все, щоб їх нейтралізувати. Тридцятьчетвірки, користуючись кількісною перевагою, нав'язували ближній бій, в якому заходили збоку і звідти вражали Тигрів. Крім того, перевагу в повітрі здобула радянська авіація, яка і знищила авіабомбами більшу частину німецьких "звірів".

У цифрах втрат підсумок Прохоровської битви виявився не на користь Червоної армії: вона втратила щонайменше 328 танків, тоді як німці – близько 70 танків та САУ. Однак головної мети радянське командування досягло: Прохоровку Манштейн не взяв, і останній наступ противника було зупинено.

Вже наступного дня, 13 липня, Гітлер зібрав нараду, на якій запропонував припинити операцію "Цитадель" та перекинути частину військ до Південної Італії для захисту від можливого англо-американського вторгнення. Манштейн, однак, наполягав на поновленні просування його групи "Південь", щоб зірвати наступні радянські плани.

Фюрер погодився, і 2 танковий корпус СС ще два дні наставав, проте загальна ситуація для вермахту продовжувала погіршуватися. 15 липня Центральний фронт Рокосовського приєднався у контрнаступі до Західного та Брянського, і німецької армії довелося перейти до оборони по всій лінії бойових дій.

У своїх мемуарах "Втрачені перемоги" Манштейн різко критикував Гітлера за припинення наступу - мовляв, справжній успіх був близьким. Але у військових колах цієї точки зору не підтримують: Манштейн явно недооцінював резерви Червоної армії, трохи пізніше продемонстровані в операції "Полководець Румянцев" безпосередньо проти нього. Інше питання, що до оборони німці були готові ще гірше, ніж до наступу.

Після бою під Прохорівкою. Липень 1943

На цьому Курська битва закінчилася, автоматично перетворившись на операцію "Кутузов", результатом якої стало звільнення Орла 5 серпня, а потім і Бєлгорода та Харкова.

Наступальний порив після Курської битви призвів до цілої серії вдалих операцій, під час яких Червона армія звільнила Донбас, Запоріжжя та Дніпропетровськ. А потім і Київ.

Як і припускав Гітлер, провал літнього наступу призвів до зовнішньополітичних проблем: вже 25 липня в Римі повалили Муссоліні, і уряд Бадольо майже одразу почав зондувати ґрунт щодо перемир'я із союзниками.

Ситуація на всіх фронтах остаточно обернулася на користь антигітлерівської коаліції. Це був той корінний перелом у війні, який визначив майбутню аварію Третього Рейху. Після липня 1943 вермахт проведе лише одну велику наступальну операцію - взимку 1944-45 років в Арденнах на Західному фронті, - але і її доведеться припинити через настання Червоної армії на Східному фронті.

У листопаді 1943 року в Тегерані зібралася перша конференція лідерів країн-союзниць – Франкліна Рузвельта, Йосипа Сталіна та Вінстона Черчілля. На ній впевнено обговорювали післявоєнний устрій миру, включаючи створення Організації Об'єднаних націй. І цю впевненість союзникам дала перемога у Курській битві.